The River/Рікa

by Markiyan Kamysh, translated by Hanna Leliv

Markiyan Kamysh is a Ukrainian novelist. For seven years, he has been illegally investigating and writing about the Chernobyl Exclusion Zone and the abandoned town of Prypiat. He has made more than a hundred expeditions behind the barbed wire and lived in the Zone for more than a year. His debut novel, A Stroll into the Zone (2015), the confessions of an illegal Chernobyl tourist and stalker, has been translated in French to critical acclaim. Le Nouvel Observateur journal called it ‘stunning’, while Monaco Hebdo magazine included it in its best-of-the-month list. The novel is forthcoming in Italian translation. His second novel, Scrap (2017), narrates the lives of people from half-abandoned villages nearby Chernobyl where life continues to linger. It was long-listed for the Ukrainian BBC Book of the Year Award in 2017.

Hanna Leliv is a freelance literary translator from Ukraine. She holds an MA in English Language and Literature from Lviv Ivan Franko National University. In 2017-2018, she was a Fulbright scholar at the Iowa Translation Workshop. Among her translations into Ukranian are texts by Ernest Hemingway, Elizabeth Gilbert, and Stephen Hawking. Her love for spreading Ukrainian literature and culture abroad has now spurred her to translate works by contemporary Ukrainian authors into English. Her translations have appeared in the Washington Square Review and Apofenie.

A young Ukrainian author, Markiyan Kamysh is an important contemporary voice representing the Chernobyl underground. He has ventured into the Exclusion Zone over a hundred times to gather material, as well as to simply explore the post-apocalyptic terrain. Kamysh’s style is characterized by a rapid narrative, fresh metaphors and striking imagery, with a touch of empathy. “The River” is a stand-alone short story thematically connected with his other texts. It’s a rough sketch of two men working in the Zone who embark on a minor smuggling venture which slowly assumes an existential dimension. Set in the gloomy decorations of the almost post-apocalyptic Zone, Kamysh’s crisp narrative weaves reverberations from the Soviet past into the present-day.

—Hanna Leliv

“The River” by Markiyan Kamysh
Translated from the Ukrainian by Hanna Leliv


Morning is silent here.

Cars are not swishing on the road yet, their distant roar not mixing with the buzzing of bees who settled near his shack that year and wouldn’t be smoked out. He boiled water in a huge blue cooking pot several times and poured it into the hole, but the surviving bees stung him on his arms.

He fears them more than anything else.

More than the wolves’ howling, more than unexpected copperheads underneath his army boots or grass snakes deep inside them. More than the boars’ sudden races and the stomping of the Przewalski’s horses in the overgrown meadow across from his shack. More than the densest silence in the world enveloping him as soon as the early signs of night appear in the sky.

Days drag on here, arranging into identical links of a never-ending chain; showers start suddenly, as when someone turns on the sprinklers at the filming ground, water gushing down in an unnaturally thick sheet in the rays of an artificial sun.

The rains wash dirt off him and uncharge his soul, conducting despair and sadness away through giant ground cables that disappear underneath the shack, going down to the lower layers of Earth’s crust.

Today, he’s here by himself.

Usually, they are together, he and Most, closely watching the thick wisps of smoke that are about to rise into the sky on the horizon. One of them stays on the ground, making tea on the bench by the shack, while the other climbs up a hundred-foot tower to keep his finger on the fire pulse of the Chernobyl Exclusion Zone, to record the acts of aggression of the thick gray smoke and the bright-orange tongues of fire—the devourers of the young forest.

When he climbs all the three hundred steps, counting them silently, when all the squeaking of the crisp tower, audible even in the lightest wind, is left underneath his feet, the forest—endless, dense, stirring—spreads out as far as his eye can see. It’s endless even from the height a large enough bird would be proud of.

The forest. Its curly, leafy heads and sharp hawks of pine trees; its thin veins of meadows on the sappy, greenish body. Sandy Przewalski’s horses graze on those veins: he spots them only when they lash out, galloping toward the water through the well-trodden paths in the thicket.

A smoke—a cloudish-gray harbinger of fire—would curl in the air sometimes. He’d be restless after that. No matter how long he’d been working there, he’d make a fuss just as he did for the very first time: he’d panic, stick his head out the window, yelling obscenities and hammering his stick against the tower, so Most would wake up in his shack and call Chernobyl, so all hell would break loose and the helicopters of the Ministry of Emergency Situations would shoot for the sky.

They sit in the shack eight-to-eight, but Most grumbles that according to the rules, they have to be there until the night falls, whenever that might be. Had they followed this rule, they’d often host unbidden guests.

Over the brief spells of summer darkness, when they sleep it off at the Chernobyl barracks, the slices of cured pork fat, set aside as a snack for a morning drink, vanish from the shack. The sachets of wheat grits, the Prima cigarettes, the tubes of ketchup, the boxes of matches, and even the packs of salt also disappear, while instant noodles, bank bills, and notes scribbled in a third-grader’s handwriting suddenly appear instead.

Ghosts come at night. They arrive, carefully touching the asphalt with their soft rubber soles, slowing their pace by the tower of the abandoned village of Cherevach whose hosts left an hour before.

Ghosts come at night. They arrive, carefully touching the asphalt with their soft rubber soles, slowing their pace by the tower of the abandoned village of Cherevach whose hosts left an hour before. Breaking into the shack, they run rampant, tearing topographic maps off the walls, drink up the remains of the filtered water and roam around, hungry, searching for the food under the pink blankets and the squeaky folding beds. They’ve been dragging their exhausted bodies for twenty miles from Prypiat, surviving on the canned meat and the remnants of gas you’ll hear sloshing around at the bottom of a gas bottle if you shake it well and press it to your ear like a large sea shell.

The ghosts sleep four hours in the shack and, leaving their bodyprints on the sheets, run on: to dash across the bridge, reaching the Zone border by a deserted night highway, dive into the fog before the checkpoint, and, taking one last look at the dense forest wall and orange lights of the dawn above it, climb over the barbed wire and dissolve in the civilization hive on the way south.

Neither he, nor Most can understand the pattern of their coming and going, so they could stay overnight, lying in wait. Nor can they understand why would someone trudge all the way to that wilderness? They even hung a padlock once, but the ghosts broke it in three days, leaving an excuse note and a two hundred hryvnia bill on the table. He and Most took the money, but never hung the padlock again.

He’s on his own today.

Most stayed overnight in Chernobyl. Sleeping it off in the barracks, Most gets back the package he’s been babbling on so much about from the district police station, and, gulping fake beer from a big plastic cup at the grocery store by the main street, dives down to the river.

He goes to the shipyard. Abandoned longboats, towboats, and barges lie scattered on the wet sand like dead fish. Spreading out their rusted bodies in the sun, they turn their knocked-out portholes like eyes toward the warmth, like the snakes crawling out onto the tracks of the derelict railway in daylight.

The ships have their noses in the water; it wraps them in sweaters of eternal ice in winter and drowns them in powerful floods in spring, raising the river to the status of a sea, while the violent stream drags along the trunks of pine trees from the north and the bodies of the drowned men with Belarusian passports in the inside pockets of their camo jackets.

Most has his boat hidden among the gazillion of these sea orphans, ripped-off cable veins, sawn-down metal hearts, and lairs of stray dogs at the captain’s bridge. It’s under the care of forestry workers: former firefighters with the pine tree ash in their pockets, bankrupt metal scrappers, and wind-scarred laborers from the far south—tough caretakers of a Yamaha engine and PVC, simple stuff that will take him and Most to another world tonight.

The workers knock back a shot of vodka with Most and, digging out his boat, go on to saw logs, pile them on the carts and drown in the pine wood chips whose smell can’t be killed even by the cheapest Vatra cigarettes or by the sweat that stinks so much Most feels it and tells himself to wash up, but then puts it off—until the night falls, in the river, if he needs to sit through the mayhem, or after he reaches his destination, if the Belarusians are late.

Most waits until his mate gets off: until he climbs up the tower one last time, looks over the endless prickly forest skin, decides to call it a day, and, hanging the slices of pork fat and Lipton teabags in a plastic bag, adjusts the pink bedcover straight and walks towards the highway—to hitchhike a ride to Chernobyl, catching foresters on UAZ offroad vehicles or engineers whisked away to the southern Zone on a lift truck to fix the power line.

Meeting at the shipyard, he and Most drink in silence, waiting until dark. They drink and smoke, one cigarette after another, not hiding the packs back into the deep pockets of their camo jackets. Most says that to stumble across the border guards today would be the same as to win the lottery, only the other way round. He says that, blowing up the boat, and laughs: he, an admiral of dried-up riverbeds, a master of flood plain labyrinths and motor-boat ambushes, a secret keeper of the forgotten world, a passionate curser of all the things in the world.

The oncoming night slowly locks the surrounding space in its first embrace. They maneuver at low speed, the river—silent, mysterious, fast—taking them to the quicksand. You stop talking on such a river, forgetting that just a moment ago you wanted to pull out a pack of cigarettes. You grow quiet and rock in the boat, picking up speed, no longer hearing the engine rumble, looking only at the moonlight blinking on the pitch-dark water. In silence.

Like any river in the thick jungle, this one also runs from the past to the future.

Like any river in the thick jungle, this one also runs from the past to the future. Flowing straight from the asphalt of neat streets of small Belarusian towns—hellholes of social realism with propaganda posters on the trolley-buses and a total lack of commercial advertisements, it trickles southward, through the decrepit, abandoned villages in the Zone, falling finally into the golf clubs and polishing the white sides of Kyiv yachts to snow blindness.

It’s a pity, though, that he and Most go upstream.

They go toward the Belarusian border where the night air has a different thickness. Startling at the tiniest rustling, they will keep close to the opposite bank, listening for the sounds of the chase, look up to the stars, meet with the Belarusian guys and hand them the package, take a breather, snacking on rye bread with pork fat, get back into the boat and fly it downstream, looking around in the darkness that creeps up noiselessly and grabs their fingers when their reach their hands out over the water.

Most says they have twenty-five miles to go to reach their destination; no one will be standing guard there, he says, we’ll slip past, keep calm, buddy. He presses on, the Yamaha engine rumbling, and the boat glides slowly along the river: this is what he likes the most about the Zone—head wind fills your lungs, even if you don’t want it to, even if you don’t take deep breaths.

It fills your lungs and puts out your cigarette, drowning it in cold, dark water. Just like Most who once asked him if he’d like to see how Lenin had smoked. When he nodded, Most took his cigarette away, broke it in two and threw it overboard, saying that Lenin had been a non-smoker.

The river, calm as usual this time of the year. As usual since people left, so no one bothers them, only the slick shadows, the shapes on the other bank whisper something to them, their indistinct rustling spreading over the water, mingling with the bird cries and the train hum so far away you wonder whether you really heard it.

Most sniffs the air, trying to catch the smell he’s been expecting, trying to understand how close the disaster is, but it’s already there, lighting up the sky in front of them. It has already spattered the red paint on the black curtain above the horizon, sending more and more birds away toward them, throwing more and more screams—like bombs—into the water near the boat. Yet, the dense darkness of the jungle is not ashamed even in the face of the fire—it creeps up on them, locking them in its tight embrace, grabbing their hands, putting out their cigarettes, and whispering in a rustling whisper which sounds like a distant clatter of waves that you hear pressing a large sea shell to your ear.

Most turns the boat sharply toward the river bank. He cuts the engine and falls silent himself: a helicopter. You never hear its rattling in good time. It always comes all of a sudden, as if a third man has been riding in a boat, but they never noticed him, since he’d been sitting by the engine and talking too quietly. The helicopter is hovering right above them—a giant, striped, thunderously buzzing bee which they wished they could drown in the boiling water from the river.

They have to wait it out. He hides the cigarette in his fist—away from the night lights that get brighter and brighter on the road to the north. Their private northern lights: no illicit involvement of the ionosphere, only violent fire in the radioactive forest, only the high-rising pillars of smoke and the colossal walls of flames.

Once everything calms down, they finish their cigarettes in silence, wave the shadows away, and, begging God for a lucky strike, start the engine and move on toward the glow, hoping for a miracle. They hope that the fire took farther to the east, that the river will stay calm, that they will manage to slip past the guards in the night’s turmoil and sit it all out together with the Belarusian guys, recalling the sky glow, happy that the disaster passed them by.

A striped humming of the metal sky beasts rolls from side to side; there is a smell of sulphur and Greek fire.

They press on along the dark waters, upstream, toward the glow of fire. A striped humming of the metal sky beasts rolls from side to side; there is a smell of sulphur and Greek fire, and the further to the north, the smoke behaves more freely, covering everything with a veil, so that even the moon is no longer visible. There will be no oxygen soon—they will get drowsy and fall asleep forever, washed ashore, to the crowd of shadows that would never let them go.

The longer they sail, the warmer the water becomes, the river boiling, its thick steam mixing with the smoke of cigarettes and fire. They feel too hot and hazy; they don’t even want to smoke—only to escape, faster and faster, to the north, leaving all of this behind: this smoke, these bubbles, this boiling water.

Most says they cannot stop. They have to carry their package, to lug it, their black baggage, heavier than granite, anthracite, loadstone, amethyst or chrysolite—to drag the burden of their past in a black plastic bag through time and dump it away from the water, so the river won’t drag it back during the flood and wash it ashore by the shipyard along with the pine logs and the bodies of the drowned men with the Belarusian passports in the deep pockets of their camo jackets.

The glow of fire lights up the bridge in front of them, its metal lace, carefully painted white, its wires, big and small, its back curves and steep lines east to west and west to east.

They sail past its enormous stone legs, scarred both by the architect’s intent and by the gusts of wind, violent and ruthless through all these years, with a rusty flavor and a sweetish aftertaste.

They pass—slowly, quietly—through the arc which blocks the stars, but cannot block the glow. In the darkness and the respectful silence, they pass the border followed only by the north and the wall of impenetrable smoke.

He looks askingly at Most—he keeps silent. Then Most takes off his t-shirt and, dipping it into the water, pulls it up over his face like a cowboy bandana. Underneath it, his voice sounds hollow, as if coming not out of his mouth, but out of an underground space. You won’t suffocate this way, Most explains for some reason—as if he didn’t know it himself.

He also dips his t-shirt into the water.

Most is not going to turn back, even though the fire glows brighter and brighter, the shadows creep up closer and closer, the river boiling against the backdrop of their sizzling. They don’t hear the helicopter rattling until it hovers right above them. Most makes a sharp turn toward the river bank.

The boat capsizes.

The water splashes, the moon peeking through the smoke and the thick fog, and the muffled curses sound louder than the rhythmical buzzing of the night bee in the sky that drifts further and further away, falling silent, dissolving finally in the red paints of the north.

They take mouthfuls of water from the river, in turns, and this drink burns his insides, sending him off into slumber.

Climbing out of the river, they sit in silence, flushed from the boiling water, annoyed with the mishap that, sudden as it was, had been expected since the moment they noticed the glow. They sit quietly, taking deep breaths, trying to catch as much oxygen-poor air as possible, feeling that they should go, go right away, run toward the bridge, cross it over in the opposite direction, away from the smoke, the boiling rivers, and the slick shadows grabbing their hands.

They take mouthfuls of water from the river, in turns, and this drink burns his insides, sending him off into slumber. But they shouldn’t sleep.

They should go away.

Water is dripping from his phone: even this ‘brick’, his ancient Nokia, could not stand all those Prypiat tears, that boiling hot disaster of a bitter sea they’d turned into. Its soul is already somewhere there—at the bottom, beside the slices of pork fat and the loaf of rye bread, beside the big black plastic bag.

“Your bag drowned.”


“Now what?”

“Now we’re fucked.”

They have to go.

The air is gooey, like a thickened milk mixed with water and sprinkled in the air. It’s thicker than the cigarette smoke they would have blown had the pack not been soaked in the river.

While they sit on the river bank, Most also starts to doze off, but then jumps to his feet, startled, and says it’s time to go. So they go away, sinking in the high grass of a boundless meadow peppered with the white flowers. The fog is so dense they can’t see the end of it, only a few bare trees here and there, not yet revived after the last year’s disaster and the walls of fire.

Plodding through the overgrown meadow for several hours, he tries to count his steps to keep his sanity, but loses count after two thousand. He takes in quick, short breaths and fixes his t-shirt around his face even tighter, tying its sleeves in a knot behind his head, taking it off only once—to smell a flower he picks, silver as the moon, white as the fog, the flower whose name he can’t recall. Most can’t recall it either.

They have to go away.

Most knows the way, since he’s been working there much longer. Having walked all around the Zone back in the day, he boasts now that he’s peeked in every broken window, yet he keeps mixing up the details: how many times, where exactly and when.

They have to reach the bridge, nothing more.

The bridge. How many times he’s heard about it? How many times has Most tortured him with his tales? How many times have they boiled water in the enormous blue cooking pot, slouching on the bench by the shack, listening to the never-ending tall tales? He has no idea. Year in, year out, one scorching summer into another—nothing changes, but for the excuse notes in the shack and the smoke rising above the forest each time in a different place.

He’s never been here before.

He’s exhausted. Too much for one day: all these rivers, helicopters, fires, bridges. He can only think of how he’ll get to his shack and pass out, chasing the ghosts away and plopping down on his bed, leaving the note saying sorry that he snuck out early yesterday to smuggle that package. That he didn’t keep watch at the tower and missed a thread of fire in late twilight. That night fell, but he was not putting out the fire together with the others, but was running back across the bridge.

Most raises his arm in a warning gesture, says ‘Run!’ under his breath, and they dash forward.

The bridge. The metal-mesh walls hang over them on both sides, closing over their heads, turning the passage into a narrow gap. Most walks first, holding his breath. Lit up by the glow of fire, he keeps tripping over the dead birds, the river boiling underneath the bridge, the cloud of steam enveloping everything around him, impenetrable like smoke. The glow gets dimmer with every step; they try not to turn back, they try to keep silent and walk softly—heels first, then toes—so as not to disturb the silence, but the milky darkness ahead of them erupts suddenly with the furious barking, and they freeze. Most raises his arm in a warning gesture, says “Run!” under his breath, and they dash forward.

They make it in the last moment, running out of the gap and racing down the river bank. The dogs chase after them, barking themselves hoarse, but the yapping stays behind soon, quieting down, mingling with the late-night bustle of the Chernobyl power plant workers and the distant rattling of the helicopters in the sky. The dogs calm down, making peace with the fact that those two made it, that they can leave them be, those poor bastards, there’s nothing to envy anyway, look at them—trudging in the dark toward the abandoned town, wet and tired, leaving loose footprints in the sand.

Getting his breath back, Most turns to take one last look at the glow from the opposite bank. To look in the direction where the river flows. This river washes away our memories: our delusions, our inescapable anxieties, our worries about the unknown future. It heals, like a week-long binge drinking at the shipyard with the masters of logging.

Everyone walks its banks in one way or other: the rich and the poor, the happy and the miserable, the doomed and the blessed. We come close to it, putting our feet into its boiling waters—without getting burned. We roam about in its shallow waters, holding hands with those we love.

Not letting them go.

At night, Prypiat looks like a giant dead wolf if you look at its body from above. Its skin sags here and there, gone soft with time, the bones of high-risers sticking out its carcass. The deserted streets and avenues look like the gaps between the ribs, clogged with fur, so it’s hard to walk across them from late spring till fall.

Finally, they arrive.

They stop on the backstreet in the northern part of town. A little square, where the locals used to beat carpets and play ball, overgrown with shrubs, the electric substation and the playground drowning in the thicket. The yard became another dark gap surrounded by the dark cliffs of the high-rises whose windows—those yet unbroken—reflected the moonlight, sometimes terrifying, sometimes entrancing.

He smashes chairs for firewood, while Most runs up and down the house, looking for a good spot to rest his bones. He goes round the apartments, opening every door. Finally, he finds a room with the couch and the washed floor, with intact windows, a table in the middle, and a few chairs neatly arranged around it. Most searches the room, looking for a reward for the Lipton tea and pork fat they lost. He wants to clean out a stalkers’ hideout, leaving a note with a sincere excuse, but without any bills.

Running himself ragged, he plops down on the couch covered with a piece of black polyethylene to protect it from the dust and the water which rains upon these empty, gloomy egg boxes year in, year out. The remnants of the recent downpour trickle down on the hardwood floor, not yet set on fire by hobos, and on the linoleum whose pattern is being steadily washed out. A thick layer of moss grows on the linolium, its light-green cushions eye-catching in their strangeness. You want to step on them again and again to feel their incredible softness, palpable even through a deep tread sole.

Whenever the flame wavers, the darkness creeps up on them, boxing them in, sneaking under their clothes.

Most brings some tinned food, and they have dinner by the light of a head torch which, luckily, didn’t drown and which Most attempted to turn on when they were trudging across the sandy flatland—each time he heard distant grunting and tried to distinguish the shapes of beasts in the soft, generous moonbeams falling on the soft sand under their feet.

They sink into the chairs standing right outside the high-rise. Shaking the dust and the plaster off the green plush, which is not that easy, they finally take off their boots and slouch in their seats—like seals, like lazy, sluggish leopard seals—munching the canned meat against the backdrop of the bonfire made of chairs and window frames.

Whenever the flame wavers, the darkness creeps up on them, boxing them in, sneaking under their clothes. Once the moon hides behind the clouds, the glow of the Chernobyl power plant, the orange gradients of the forest fire, and the flames of the bonfire by their side are all helpless to outshine the stars scattered all over above them.

He’s watching Most setting out their army boots by the fire, trying to measure the best distance, so the boots won’t burn or shrink by three sizes when he, drowsy with the free canned meat, will doze off by the fire. He looks at Most and asks:

“What did you have in that bag, huh?”

“A rock.”

He says nothing.

They fall asleep at the crack of dawn, not even trying to crawl from the concrete slabs, cold even in mid-summer, to the caves. They have an uneasy sleep, waking up time and again, listening to the midday silence and the distant roar of cars, to the bugs buzzing and the animals rustling in the shrubs, watching the swallows flipping in the clear sky, and then falling asleep again. Only at night the abandoned town becomes truly abandoned, Most murmurs.

The wind scatters the ashes from the bonfire, whipping it around the backyards, and it’s only when the sun dips below the white tusks of the high-risers, when long shadows lie on the ground, and the last tourists leave the town that they wake up. Slowly finishing their cigarettes, they set off along the deserted streets toward the south, silence hanging above them heavier than the abandoned houses, heavier than the stars not yet visible, but tangible on the cusp of an inevitable night.

They have to go.

There’s nothing to fear, Most says. To run into a police ambush in the Zone is as likely as hitting a rock in an asteroid belt. He says that it’s like that only in the movies: in real life, the distance between the asteroids is so big that you have to win in a lottery to bang into one.

They set up ambushes only on a tip-off, Most explains, and who could’ve tipped them? No one, but the ducks who started to quack after their boat capsized or the slick shadows searching for something in the dark water by the floodlights of the moon and the soft pastels of the fire.

No one cared about them. No one heard about their Britannic. No one lay in wait for them—there’s only twenty miles of way ahead and a smell of the forest burning.

And the night.

Morning is silent here.

He should be silent, too. Over the past night and day, his orbit has stretched out toward the north, toward the dark space, toward the unknown trans-Neptunian objects that come closer and closer to us, causing mass extinctions, setting forests on fire, throwing the admirals of night rivers off the course, capsizing their boats. They approach the tower. Most sits down on the bench and, fending off the bees, basks in the long rays of the sun, silent. Meanwhile, he opens the shack and, plopping down on the couch covered with the pink blanket with the stalkers’ buttprints, notices forty hryvnias, a note, and a joint on the table. Shoving money into his pocket, he lights up the joint and takes a deep puff.

And then another one, and another, and another.

“Ріка” by Markiyan Kamysh


Ранок тут тихий.

Ще не катають машини по трасі, ще не мішається віддалений автогул із дзиґотінням бджіл, які завелися поряд із будкою цьогоріч і яких він ніяк не викурить. Пару разів кип’ятив воду у велетенській синій каструлі і заливав у щілину окріп, а бджоли, які встигли вилетіти — кусали його за руки.

Він боїться їх більше за все.

Більше за вовчий вий, більше за раптових мідянок під берцями і вужів глибоко в них. Більше за зненацькі кабанячі забіги і тупіт Пржевальців у зарослому полі навпроти будки. Більше за найгустішу тишу на світі, яка щільно оточує, щойно у небі з’являються перші натяки на ніч.

Дні тут тягнуться довго, складаються у однакові ланки нескінченного ланцюга, а дощі — налітають раптово, точно хтось вмикає поливалки на знімальному майданчику і у променях штучного світла — струмені води лляють неприродньо щільною завісою.

Дощі змивають з нього бруд і розряджають душу — відводять відчай та сум гігантськими дротами заземлення, які зникають під будкою і тягнуться кудись до нижніх шарів земної кори.

Він тут сьогодні один.

Не як завжди, коли на пару з Мостом вони пильно вартують на цівки густого диму, який ось-ось має здійнятися в небо ген далеко на горизонті. Поки один лишається внизу і заварює чай на лавці біля будки, інший лізе на тридцятиметрову вежу — тримати руку на пожежному пульсі Зони, фіксувати акти агресії ненажер молодого лісу — густого сірого диму і яскравих помаранчів язикатого вогню.

Коли вже пройдено і подумки відраховано триста щаблів, коли лишилися під ногами всі скрипоти хрумкої вежі, якими вона звучить навіть під легким вітром, край‘око розкидається ліс — неозорий, густий і зворушний. Нескінченний навіть з висоти, якої не посоромиться середніх розмірів птах.

Ліс. Його кучеряві листвяні голови і гострі ірокези сосон, його тонкі прожилки полів на м’ясистому, зеленотілому тлі. На тих прожилках пасуться піщані Пржевальці: він помічає їх тільки коли ті зриваються на галоп, зникаючи у хащах натоптаними стежками, які ведуть до води.

Інколи з’являється дим — клубувато-сірі лиховістки пожеж. І йому після того спокою нема. Скільки б тут не працював — метушиться так само, як вперше: панікує, матюкається, висовується з вікна і гатить ломакою об вежу аби в будці прокинувся Мост і дзвонив у Чорнобиль, аби почалася катавасія і підіймалися у повітря вертольоти МНС.

У будці вони з восьмої до восьмої, але Мост свариться: за правилами мають сидіти до самої темряви, у скільки б вона не настала. Якби так і робили, часто приймали би незваних гостей.

За короткі проміжки темряви літа, поки вони відсипаються у чорнобильському гуртожитку, з будки зникають шматочки сала, відкладені на вранішню закусь; зникають скибочки арнаутки, сигарети “Прима”, кетчуп “Лагідний”, гомельські сірники і навіть кам’яна артемівська сіль. Натомість, з’являються упаковки мівіни, купюри і записки почерком третьокласника.

Вночі приходять привиди. Прилітають на м’яких подушечках вібрамівських лап, сторожко відбивають ними асфальт і сповільнюють ходу біля вежі кинутого села Черевач, з якої хазяї поїхали годину тому. Вони вламуються і носяться будкою, зривають топографічні карти зі стін, випивають залишки привозної води, сновиґають голодні і заглядають під рожеві ковдри та скрипучі розкладачки у пошуках поживи. Вони тягли сюди з Прип’яті свої натомлені туші тридцять кілометрів на останніх тушонках і рештках газу, який ще бовтається на дні наріжних балонів, якщо добре їх розтрусити і прислонити до вуха, як середніх розмірів мушлю.

Вони сплять тут чотири години, лишають по собі відбитки тіл на ковдрах і біжать далі: проскочити міст, дотягти до кордону Зони порожньою нічною трасою, пірнути в туман перед КП, кинути останній погляд на щільну стіну лісу і помаранчеві вогні світанку над ним, наостанок подертися об колючку і розчинитися в мурашнику цивілізації дорогою на південь.

Ані він, ані Мост ніяк не можуть встановити закономірність, згідно якої можна лишатися на ніч і влаштовувати засади, і зовсім не розуміють, навіщо пертися в цю глухомань з власної волі. Одного разу навіть повісили замок, але його зламали через три дні, лишили на столі записку з вибаченнями і двісті гривень однією купюрою. Гроші вони забрали, але замок більше не вішали.

Він тут сьогодні один.

Мост лишився в Чорнобилі. Трохи відіспиться в гуртожитку, забере з РУВД пакет, про який стільки говорить всі ці дні, влупить розбодяженого пива з великого пластикового стаканчика в магазині біля проспекту і пірне вниз, до ріки.

Піде на судноремонтний. Там, на вологому від близької води березі, розвалилися дохлою рибою кинуті баркаси, буксири і баржі. Розклали свої іржаві туші на сонці, підставили вибиті очиська ілюмінаторів теплу точно гадюки, які вдень виповзають погрітися на рейки кинутої залізниці.

Носами кораблі лежать у воді, яка взимку закутає їх у светри вічного льоду, а навесні — потопить з головою у потужних розливах, які підвищать ріку до статусу моря, а бурхлива течія — нестиме з півночі стовбури сосон і потопельників з білоруськими паспортами у внутрішніх кишенях камуфльованих курток.

Серед армади сиріт моря, серед видертих вен кабла, розпиляних металевих сердець і лігвиськ бродячих собак у капітанських рубках — у Моста схований човен. За ним приглядають батраки з лісгоспу: колишні пожежники із сосновим попелом у кишенях, брухтприйомщики після банкрутства і порубцьовані вітром роботяги з далекого півдня: сувора варта мотору Yamaha і ПВХшки — нехитрого краму, який сьогодні вночі доправить їх у інший світ.

Вони навертають з Мостом сотку, віддають йому човен і йдуть лупити кубатуру далі, накладати її на тачки, тонути у сосновій стружці, запах якої навіть “Ватрою” не переб’єш, навіть потом, який Мост вже сам відчуває і все обіцяє скупатися, але відкладає на потім — вночі, на річці, якщо треба буде пересидіти кіпіш, або вже на місці, якщо білоруси запізняться.

Мост чекає, поки він допрацює день: востаннє залізе на вежу, гляне на неозорі їжачі шкури лісів, вирішить поїхати раніше, підвісить на мотузках сало і ліптон у целофані, підрівняє рожеву ковдру на ліжку і піде в сторону траси — піймати машину на Чорнобиль, застопити таких само лісників на бобіку або монтерів, які ганяли на автовишці у південну Зону, ремонтувати ЛЕП.

Вони зустрічаються на судноремонтному і п’ють мовчки, очікуючи на темряву. П’ють і палять одну за одною, не ховаючи пачки в глибокі кишені “дубка”. Мост каже, що зустріти сьогодні погранців — це як виграти в лотерею, тільки навпаки. Говорить і сам з того сміється, надуваючи човен: адмірал висохлих річищ, знавець лабіринтів заплав і водно-моторних засідок, тримач таємниць забутого світу і завзятий проклинач всього сущого.

Простір навколо поволі замикають перші обійми прийдешньої ночі, вони випливають на малому ходу і у сипучі піски їх забирає ріка: тиха, таємнича, швидка. На ній замовкаєш і забуваєш, що ось зараз хотів дістати сигарети. Притихаєш і розгойдуєшся, набираючи швидкість, забуваєш навіть про бурчання мотору, тільки розглядаєш відблиски місячного сяйва на темній-темній воді. І мовчиш.

Як і кожна ріка у густих джунглях — ця тече з минулого у майбутнє. Витікає прямо з асфальту охайних вулиць малих білоруських міст — клоак соцреалізму з агітками на тролейбусах та відсутністю комерційних реклам і поволі тече собі на південь, крізь розруху кинутих сіл Зони, а далі — впадає у гольф-клуби і натирає до сніжної сліпоти білі боки київських яхт.

Жаль тільки, вони з Мостом пливуть проти течії.

Пливуть до білоруського кордону та іншої густини нічного повітря: полохатися з кожного шурхоту, притискатися до протилежного берега, пробувати розібрати звуки, які передуватимуть погоні, задирати голову на зорі, зустрітися з білорусами, віддати пакет, видихнути, перекусити салом і чорним хлібом, забратися назад у човен, летіти течією вниз і роззиратися в темряву, яка підступає щільно і хапає за пальці, варто тільки простягнути руку над водою за борт.

Мост каже, їм сорок кілометрів до місця, каже, що ніхто там не стоятиме, що ми проскочимо і не дьоргайся малий, все нормально буде; дає газу і журчить мотор Yamaha, а човен іде неспішно та м’яко і за таке він любить Зону найбільше: навіть якщо не дихаєш тут на повні груди — зустрічний вітер все одно тебе напуватиме, хочеш ти того, чи ні.

Напуватиме і гаситиме сигарети, вириватиме їх з рук і топитиме у холодній, темній воді. Точно як з Мост, який спитав, чи хоче він, щоб йому показали, як курив Ленін, а коли він погодився — Мост забрав сигарету, розламав надвоє, викинув за борт і сказав, що Ленін не курив.

Ріка. Сьогодні спокійна, як і завжди в таку пору. Як і завжди, відколи звідси пішли люди і нікому нема до них діла, тільки маслянисті тіні, силуети на іншому березі, іноді шепочуть у їх бік щось неясне і шепотіння те — розноситься над водою, мішаючись з криками птахів та гулом поїзда десь так далеко, що і не знаєш: чув ти його насправді, чи ні?

Мост глибоко втягує носом повітря, пробуючи ухопити запах, на який вже очікує. Пробуючи зрозуміти, наскільки далеко від них лихо, але воно близько, воно вже ось — підсвічує небо попереду. Вже перемазало червоними фарбами чорну завісу над горизонтом і назустріч їм летить все більше птахів, все більше криків бомбами сипле у воду поряд з човном. Але густа темрява джунґлів не соромиться навіть пожежі — підповзає ближче, замикаючи у міцні обійми, хапаючи за руки, гасячи сигарети і шепочучи щось схоже на шурхіт, на віддалений стукіт розмірених хвиль, які чуєш, прислонивши до вуха середніх розмірів мушлю.

Мост рвучко крутанув човен до берега. Вимкнув мотор і сам притих — вертоліт. Його тудухкотіння вчасно ніколи не чуєш. Воно завжди зненацьке, точно у човні з ними весь час їхав хтось третій і його не помічали, бо він сидів ближче до мотору і говорив тихіше за всіх. Вертоліт зовсім поряд — величезна смугаста бджола грімголосного зуду, яку вони ще не встигли залити кип’ятком з русла ріки.

Треба перечекати. Він сховав сигарету в долоню — подалі від вогнів ночі, все яскравіших дорогою на північ. Їхнє приватне полярне сяйво: жодної злочинної участі іоносфери, тільки гігантські пожежі у радіоактивному лісі, тільки стрімкі стовбури диму та височенні стіни вогню.

Все стихло, вони мовчки докурили, відмахнулися від тіней, попросили у Бога удачі, масті і фарту, Мост завів мотор і далі рушили у бік заграви, цілком покладаючись на авось. На те, що горить десь східніше, що на воді буде спокійно і у хаосі сьогоднішньої ночі вони зможуть проскочити, зможуть пересидіти все це разом з білорусами, раз-по-раз подумки повертаючись до вогнів неба і радуючись, що лихо пройшло повз.

Крізь темну воду, проти течії, вони далі пливуть на заграву пожеж. З боку на бік чути смугастий гул металевих потвор неба, чути запах сірки та грецького вогню і чим далі на північ — тим вільніше почувається дим, тим щільніше затягує собою все і навіть Місяця за ним вже не видно. Скоро забракне кисню і вони клюватимуть носом, поснуть навік, прибиті течією до берега, прибиті до натовпу тіней, які їх вже не відпустять.

Чим довше вони пливуть, тим гарячішою стає вода, тим сильніше бурхляє окріп і густа пара ріки — мішається з димом сигарет і пожеж. І так жарко стає, так млосно, що і курити не хочеться — тільки швидше, швидше на північ, лишити все це позаду: цей дим, ці бульбашки, цей кип’яток.

Мост каже, що не можна спинятися. Треба везти, тягти свій пакет, свій чорний багаж: важчий за граніт, за антрацит, магніт, аметист, хризоліт — везти крізь час тягар свого минулого у чорному кульку BOSS і скинути його подалі від води, аби ріка не розлилася і не затягла його назад, не принесла потім на судноремонтний разом із сосновими колодами і потопельниками з білоруськими паспортами у глибоких кишенях камуфльованих курток.

Попереду заграва підсвічує міст, всі його переплетіння з металу, дбайливо пофарбовані у біле, всі його дроти, дротеняки і дротенята, всі його вигини спини і стрімкі лінії зі сходу на захід і з заходу на схід.

Вони пропливають повз його товстелезні кам’яні ноги, пошрамовані архітекторським задумом, часом і зривистим прісним вітром, нещадним та невблаганним всі ці роки, іржавим на смак і солодавим на післясмаки.

З повагою, на малому ходу, проходять крізь арку, яка затуляє собою зорі, але заграву затулити навіть вона не може. Проходять у темряві і благоговійній тиші кордон, за яким тільки північ і стіна непроглядного диму.

Він питально дивиться на Моста. Той мовчить. Зрештою, знімає футболку, змочує у воді і прикриває обличчя ковбойською маскою. З-під неї голос його звучить глухо, ніби звідкись із-під землі і говорить зовсім не він. Мост навіщось каже, що це допомагає не задихнутися, так ніби він сам того не знає.

Він змочує футболку теж.

Мост не збирається розвертатись, хай яскравішає заграва, хай тіні підступають ближче і під їх шипіння ще бурхливіше закипає ріка і це тудухкотіння ніколи не чуєш віддалено, аж поки вертоліт не пролітає над ними і Мост рвучко вивертає човен до берега.

І вони перевертаються таки.

Крізь густий туман над водою і дим — подекуди пробивається Місяць, чути хлюпання та приглушене матюччя, яке звучить голосніше за ритмічне зудіння нічної бджоли неба, яке все віддаляється і затихає, розчинившись у червоних фарбах півночі.

Вони вибираються на берег і сидять тихо, розгарячілі від окропу і роздратовані лихом, яке спіткало хоч і раптово, та все одно очікувано, відколи вони заграву помітили. Сидять тихо, дихаючи глибше, пробуючи нахапатися бідним на кисень повітрям, відчуваючи, що треба йти і йти зараз, тікати до мосту, пройти крізь нього назад, подалі від диму, закипаючих рік і маслянистих тіней, які хапають за руки.

Вони по черзі, неспішно, п’ють з ріки великими ковтками і тим трунком йому обпалює нутро і присипає чомусь. Не можна спати.

Треба йти.

З телефона тече і навіть його цегляна Nokia не здатна витримати всіх прип’ятських сліз, не здатна витримати гарячого горя з гіркого моря, в яке вони перекинулися. Її душа вже десь там — на дні, поряд із салом та чорним хлібом, поряд з великим чорним пакетом ВОSS.

— Утонув твій пакет. — Та да. — І шо тепер? — Вафлі нам тепер.

Треба йти.

Повітря в’язке — схоже на загусле молоко, якщо розбавити його водою і розсіяти у повітрі. Воно густіше навіть за сигаретний дим, який би вони неодмінно пускали, якби пачка не намокла в ріці.

Поки сиділи на березі, Мост і собі почав клювати носом, дуже того злякався, підхопився і скомандував: треба йти. Пішли і майже відразу — потонули у високій траві безкрайого поля, рясно всипаного білими квітами. Полю тому в тумані не видно було краю-кінця, хіба де-не-де поодиноко стояли голі дерева, так і не оговтавшись від минулорічного лиха та стін із вогню.

Кілька годин плелися полем і він пробував рахувати кроки аби не здуріти, на другій тисячі збився, старався не дихати глибоко і затягав футболку ще дужче, ще міцніше завузловував рукава на потилиці і зняв її тільки раз — понюхати зірвану квітку, срібну як Місяць, білу як туман — її назву він ніяк не міг пригадати. І Мост не міг.

Треба йти.

Мост знав дорогу, він працював тут набагато довше і, свого часу, обходив всю Зону, хвалився, що заглянув у кожне розбите вікно, але постійно плутався в деталях та кількості разів, коли і де саме.

Їм би тільки до мосту дістатися.

Міст. Скільки разів він чув про нього? Скільки Мост мордував його байками, скільки разів вони заварювали кип’яток у велетенській синій каструлі, розсівшись на лавці біля будки, скільки разів там звучали одні й ті самі історії? Він не знає. З року на рік, з палкого літа на палке літо — одне й те саме, тільки вранці міняються записки в будці і дим здіймається над лісом щораз в іншому місці.

Він тут досі ніколи не був.

Втомився. Забагато, як на один день: всі ці ріки, вертольоти, пожежі і мости. Він думав тільки про те, як дістатися до будки і там вирубитись без задніх ніг, розігнати привидів і розвалитися самому, лишивши записку з вибаченнями за те, що вчора втік з роботи раніше — відвезти контрабас. За те, що не сидів на вежі і не помітив цівку вогню у пізній півтемряві. За те, що зараз ніч і він не гасить пожежу разом з усіма, а тікає назад, через міст.

Міст. З обох боків над ними щільно нависають стіни з переплетінь металу, змикаються над головами і перетворюють прохід на вузьку ущелину. Мост йде попереду, затамувавши подих, підсвічений загравою він раз-на-раз перечіпляється через трупи птахів, а десь під ними, далеко внизу — закипає ріка і все навколо огортає пара така само непроглядна, як дим. Заграва гасне з кожним кроком і вони стараються не обертатися, стараються мовчати і ступати тихо — спочатку на п’яту, а потім вже на носак, аби не тривожити тишу, та раптом молочна темрява попереду вибухає осатанілим гавкотом і вони завмирають, Мост здіймає руку у попереджувальному жесті, тихо каже “погнали” — і вони щодуху біжать уперед.

Проскакують у останній момент, вибігають з ущелини і щодуху летять насипом вниз, а собаки — женуть за ними, здіймаючи галас до хрипоти, та згодом гавкіт лишається позаду, притихає, мішається з нічним галасом роботяг на ЧАЕС і віддаленим тудухкотінням вертольотів у небі. Собаки заспокоюються і, схоже, примирюються з тим, що ці двоє проскочили, що можна лишити їх у спокої, цим бідолахам і так не позаздриш, он вони — плетуться у темряві в сторону кинутого міста, плетуться мокрі і втомлені, лишаючи по собі рихлі сліди на піску.

Мост переводить подих і обертається — глянути наостанок на заграву з іншого берега. Глянути в той бік, де протікає ріка. Вона змиває наші спогади: незбувні мрії, непозбувні бентеги і тремори невідомого завтра. Вона зціляє, як тижневий запій на судноремонтному з корифеями лісозаготівлі.

Всі ми так чи інак ходимо її берегом: багаті і бідні, знедолені і щасливі, приречені і благословенні. Підходимо впритул: змочуємо ноги в її гарячих водах — і не заробляємо опіків. Тиняємось неспішно на мілині і тримаємо за руки дорогих нам людей.

І не відпускаємо.

Вночі Прип’ять схожа на велетенського мертвого вовка, якщо глянути на труп з висоти. Де-не-де шкіра вже просіла — позападала у тіло від часу, а десь — ще стирчать над тушою кості висоток. Десь прогалини між ребрами стали точно порожні вулиці і проспекти, в які навалилося шерсті, позабивало нею дороги, аж ходити складно з травня по осінь.

Нарешті прийшли.

Зупинилися у підворітті на півночі міста: колись просторий п’ятачок для вибивання килимів та гри у квач — нині щільно поріс лісом, а техпідсобки та дитмайданчики і зовсім потонули в густих зарослях. Цей двір перетворився на ще одну темну ущелину, оточену темними скелями висоток і лиш подекуди, у вцілілих вікнах, відблискує Місяць: часом — лякаючи, часом — заворожуючи.

Поки він трощив стільці на дрова, Мост ганяв під’їздом, шукаючи підходяще місце аби кинути кості: вперто обходив квартири і відкривав кожні двері. Зрештою, знайшов таки кімнату з диванами і вимитою підлогою; з цілими вікнами, столом посеред і акуратно розставленими стільцями навколо. Нишпорив там у пошуках контрибуції за весь їхній ліптон і сало — розпотрошити сталкерську схованку і лишити записку зі щирими вибаченнями, але без купюр.

Згодом забігався і впав на диван, накритий чорним поліетиленом від пилу і вологи, яка з року на рік напуває ці порожні, похмурі коробки, і від того вода з останньої зливи — рясно крапотить об паркет, який ще не встигли спалити бродяги і об лінолеум, якому з року на рік розмиває малюнок. Лінолеум, що поростає товстим шаром моху, до якого неможливо звикнути і який завжди кидається в око салатовими подушками. На них кортить наступати і наступати знову — ще раз відчути ту неймовірну м’якість, доступну навіть крізь підошву з глибоким протектором.

Мост приніс кілька консервів і вони їли у світлі налобника, якому пощастило не втопитися, який Мост все поривався увімкнути, коли вони плелися піщаним плато: поривався щораз, чуючи віддалене рохкання, пробуючи розгледіти обриси хижаків у м’яких місячних променях, які щедро лягали на такий само м’який під ногами пісок.

Впали у крісла прямо перед під’їздом. Довго струшували пил і штукатурку з зеленого плюшу, поскидали взуття, розвалилися тюленями, лінивими і незворушними морськими леопардами, і неспішно жували тушонку, поки горіло багаття зі стільців та віконних рам.

Темрява підкрадалася звідусіль, обступала щільно і лізла за пазуху, варто було тільки вогню трохи пригаснути. Місяць зайшов і навіть заграва ЧАЕС, навіть помаранчеві градієнти пожежі та зблиски кострища поряд — не змогли приховати зорі, які у них над головами висипали.

Він довго дивиться, як Мост розкладає взуття біля багаття: пробує визначити оптимальну відстань, на яку можна підставити берці, аби вони не підгоріли і не усохли на три розміри коли він, розморений дармовою тушонкою, засне біля вогню. Дивиться на Моста і питає:

— Шо там хоть у пакеті було? — Камінь.

Він мовчить.

Позасинали під ранок прямо у кріслах, не переповзаючи в печери з холодних бетонних плит, які навіть влітку не здатні нормально нагрітися. Спали тривожно, раз-по-раз прокидаючись: слухали рівноденну тишу та віддалений автогул, дзиґотіння комах та шарудіння звірини у кущах; вивчали піруети ластівок у чистому небі, а потім — засинали знову. Мост бурмотів, що тільки вночі закинуте місто стає справді закинутим.

Вітер розносив попіл кострища, ганяв його дворами і тільки коли Сонце сховалося за білі ікла висоток, коли на землю лягли довгі тіні і поїхали з міста останні туристи — вони остаточно прокинулись. Неспішно докурювали передостанні сигарети, а потім — пішли порожніми вулицями на південь і тиша нависла на них промовистіше за кинуті будинки, промовистіше за зорі — поки невидимі, але вже вагомі, зважаючи на те, що попереду їх достеменно чекає ніч.

Треба йти.

Мост говорить, що їм нічого боятися. Каже, що потрапити у Зоні в міліцейську засаду — все одно, що втаранитися в камінь у поясі астероїдів. Каже, це тільки в кіно завжди таке показують, а насправді: від астероїда до астероїда відстань така, що треба виграти в лотерею аби бодай у щось втрапити.

Говорить, що засади ставлять тільки по наводці, а хто міг дати наводку? Хіба качки, які розкричалися, коли перевернувся човен, або маслянисті тіні, які виглядали щось у темній воді під прожекторами Місяця і м’якими фарбами пожеж.

Нікому не було до них діла, ніхто так і не дізнався про їхній “Британік”. Ніхто не чекав їх і зараз, тільки тридцять кілометрів шляху і запах горілого лісу.

І ніч.

Ранок тут тихий.

Треба і йому заспокоїтись. Його орбіта за останню добу серйозно витяглася на північ, кудись у бік темного космосу, кудись до невідомих науці транснептунових об’єктів, які час-по-час підлітають до нас ближче: спричиняють масові вимирання, підпалюють ліс, збивають з курсу адміралів нічних річищ і перевертають човни. Вони підходять до вежі. Мост сідає на лавку, відмахується від бджіл, гріється у довгих сонячних променях і мовчить. А він — відкриває будку, падає на диван, на рожеву ковдру з відбитками сталкерських дуп, бачить на столі сорок гривень, записку і косяк. Гроші сує в кишеню, потім підкурює косяк і глибоко затягується.

Потім ще раз, ще раз і ще.


Markiyan Kamysh is a Ukrainian novelist. For seven years, he has been illegally investigating and writing about the Chernobyl Exclusion Zone and the abandoned town of Prypiat. He has made more than a hundred expeditions behind the barbed wire and lived in the Zone for more than a year. His debut novel, A Stroll into the Zone (2015), the confessions of an illegal Chernobyl tourist and stalker, has been translated in French to critical acclaim. Le Nouvel Observateur journal called it ‘stunning’, while Monaco Hebdo magazine included it in its best-of-the-month list. The novel is forthcoming in Italian translation. His second novel, Scrap (2017), narrates the lives of people from half-abandoned villages nearby Chernobyl where life continues to linger. It was long-listed for the Ukrainian BBC Book of the Year Award in 2017.

Hanna Leliv is a freelance literary translator from Ukraine. She holds an MA in English Language and Literature from Lviv Ivan Franko National University. In 2017-2018, she was a Fulbright scholar at the Iowa Translation Workshop. Among her translations into Ukranian are texts by Ernest Hemingway, Elizabeth Gilbert, and Stephen Hawking. Her love for spreading Ukrainian literature and culture abroad has now spurred her to translate works by contemporary Ukrainian authors into English. Her translations have appeared in the Washington Square Review and Apofenie.